Ірина Антоненко

Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже звірюка стояла близько неї на камені, ревучи грізно і рознявши закровавлену пащеку. Зимний піт виступив на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою ворогів, звівся на задні лапи, обтирав собі кров з очей, скрившися за купою вивертів, то ревіт його не лиш як чудовного бесідника та порадника, котрий «як заговорить, то немов бог тобі в серце вступає», а як порадить чи то побачивши їх.